ТIРРЕНСЬКЕ МОРЕ
(Переклад Гната Мєрєнкова)
Сльозино срібляста! Засяявши, зникни,
загинь, не зволоживши зір.
На цю панораму сухими очима
я мушу дивитись, повір.
Нехай на взаємність надій аніяких–
в ландшафтів нема почуттів.
Ну що ж, аніяких... Я тут не для цього.
Я тільки проститись хотів.
Прощай, городянко! Лічи свої сходи,
від порту йдучи догори.
З маслинами кошик неси con amore
і слухай, як виють вітри.
І ти, узбережжя, прощай! Con amore
і сіль збережи, й аромат.
Не вкриється взимку крижинами море...
Везувій не вдарить в набат.
Цікаво не те, що я звик за годину
вважати цей простір своїм,
сто років проживши, як кріт, в катакомбах,
наосліп, навпомацки... Втім,
чи варто, назад ідучи, відвикати,
забути привілля, цей рай?
У спину, нарешті: «Прощай, іноземцю!
Авжеж, іноземцю. Прощай!»
Не скоро відвикну. Замкнуся в німоті,
не визирну більше з кутка.
В свій дім повернувшись, байдужий щоденник
почну не з нового рядка.
Та, поки ще в оці не змита сльозою
тірренської сині межа,
до неї тягнусь con amore, відчувши
раптово, що значить «душа».
2004
[Наверх]
НА ЧЕСТЬ ЕЛЛАДИ...
(Переклад Гната Мєрєнкова)
На честь Еллади і морів усіх, що навкруги,
десятикрилий корабель ми назвемо «Арго».
На південь будемо плисти, залишивши сніги.
Я керуватиму, а ти співатимеш, Марго.
За плином пісеньок твоїх, яким по сто віків,
за тими картами земель, де всюди безліч див,
нарешті вивчу мову я, що з вуст твоїх богів,
її криштальнії слова і золотий мотив.
Вода, в якій архіпелаг, мов очерет, проріс,
хоча блаженства нам не дасть, не покара зате.
Без крові гаряче у ній і солоно без сліз.
Їй не завада — ми живі. Їй наша смерть — пусте.
2004
[Наверх]
КИБИТКА
(Переклад Гната Мєрєнкова)
Все зникло, відійшло, і більше не почнеться.
Роман — це не рядок. Перейдене — не мить.
Візок біжить вперед, ледь чутно серце б’ється
і подих твій легкий тремтить, тремтить, тремтить.
Безсилі вороги знайти шляхи ці биті,
їм серед тиші нас не відшукати, ні.
Ми в темряві нічній лиш Богові відкриті:
прямуєм вдалину — однісінькі-одні.
А десь позаду нас лишилася країна —
калейдоскоп чудес, мрійливості блакить.
Там вирішили, що народжена людина
справжнісіньку з казок бувальщину зробить.
На жаль, у тих казок була сумна розв’язка —
так злий уявний світ бувальщиною став.
З бувальщини тепер зробити б знову казку,
але замало сил і забагато справ.
А ми все вдалину мчимося крізь печалі,
немовби у проблем є рішення просте.
Немовби не жили: не знаємо і далі,
що істина, що ні, що грішне, що святе.
І пилом в’ється шлях, мовчать про суд катрени.
Що біль душі, коли є забуття напій?
Тож істинний тепер, такий святий для мене
в цій темряві, вночі ледь чутний подих твій.
2003-2004
[Наверх]
SWITZERLAND
(Переклад Гната Мєрєнкова)
Ледь світ стрімкий Борей ламав
ландшафт — хазяйнував, але
дарма. Мов звір, він лютував,
та зник за мить. Його нема.
Фонтан, що у саду бринів
— застиг. Де струмінь був — постав
кристал. Ледь світ блищав мені
цей діамант, а вдень розтав.
Левкой буяв — зів’яв. Сумне
пройшло — і квітка знов жива,
міцна. Так смерть — дихне, майне —
нема її. І знов весна.
Вівчар у гори йде. І я
за ним. Дивлюсь, куди сягне
мій зір. Невже Гельвеція
видніша з цих високих гір?
Чому ти, пастирю, грозиш
бичем? Думок твоїх мені
шкода. Я хтів спитати лиш,
куди прямує череда.
2019
[Наверх]
Балтійські хвилі
(Переклад Гната Мєрєнкова)
Норд-вест, гудки, голубінь. Крейсер, чи то міноносець.
В рубці радист репетирує: крапка, тире, потім кома.
Ручкою білою з берега юнка махає.
З борту махають усі. Лиш не маха найгарніший.
Жаль, жаль. А ось і не жаль. Нащо їй красень той здався.
Хай він потоне геройськи з ескадрою із усією.
Янголи Божі стануть до нього всміхатись.
Що ж, їй сльозами зійти? Дзуськи, цього він не діжде.
Снів, сліз, печеного льоду — зараз вона б не хотіла.
Пурхати, мабуть, хотіла б, немов одноденка-метелик.
День — час недовгий, згаснути б не забарився.
Ніч її серцю навік битися б заборонила.
Та — мчать Амур і Дунай хвилі у небо Балтійське.
Норд-вест, гудки, голубінь, божевільна морзянка радиста.
Плач, плач, о, серце! Ніч промайнула безславно.
День не барився, прийшов — я́сний, холодний, ворожий...
2019
[Наверх]
Прощання слов’янки
(Переклад Гната Мєрєнкова)
Коли надії сурмлять як труби,
то їхній поклик п’янить, мов дим.
Вони домежні, вони сугубі,
і довіряти так легко їм.
І ось — дорога, і ось — стоянка,
Вокзал і площа — в квітках, квітках.
Димить на Сході. Прощай, слов’янко!
Трубач сміється, шинель в хрестах.
Ти зріс на славі, ти звик до бою,
зловивши квіти, згадай-но сам,
чий поклик владу мав над тобою,
чиїм повірив гучним словам...
Міцні постави, надійні танки,
безжурний приспів: все «ай» та «ей»...
А труби просять: не плач, слов’янко!
Та як не виплакать їй очей?
Мине піввіку. І інші губи
в обіймах стиснуть мундштук новий.
І знов надії сурмлять як труби,
ану-бо, спробуй, їх перебий!
А вік на схилі, бій — на порозі.
Вокзал і площа — в квітках, квітках.
Трубач сміється, слов’янка в сльози.
Димить на Сході. Земля в хрестах.
2020
[Наверх]
