Спить Мерефа, спить Чугуїв
В полi квiти не шумлять,
В рiчцi Волзi лещ ночує,
В рiчцi Лопань жаби сплять.
Заваливсь пiд кущ собака,
Весь побитий сльози ллє.
Хай йому насняться карби Зодiака,
Що на смак мов крем брюллє.
Стихли мати, гаснуть хати,
I гармата не стрiльне.
День згасає, нiч кружляє
Все минає, все мине.
Сонний мiсяць землю слуха,
Чути рiзки, пре сивуха...
Ось останнiй промiнь згас.
Захрапiв ведмiдь в дiбровi,
Десь лунають колисковi —
Дальнiй берег, давнiй час...
Нависає сiра мряка
На погаслих лiхтарях,
Там, де спав собi собака,
Чути спiви Кобзаря.
Про товари для народу,
Про цукровi буряки,
I про спорт, i про погоду,
I про дружбу навiки.
Про пiдвищенi врожаї,
Та ще й трохи про мене...
И про те, що все минає,
Все минає, все мине.
День минув — у нас без змiни,
Нiч пройшла — оцi ж картини,
Тiльки цукру вже нема.
Змовк Кобзарь, пiшов собака —
Тiльки карби Зодiака
Й куча псиного дiрма.
День згасає, нiч кружляє,
Все минає, все минає,
Що було, того нема...
Ти диви, яка неволя в небораки,
Його тугу зрозумиє усякий.
Вiн пiв свiту обiйшов, та й не гоже,
Що до Криму завiтати не може.
Осягнути я не в змозi кепське дiло —
Заманулося йому, закортiло —
Вiд тюрьми, корчми, Кучми та й колгоспiв
На славетний, на жаданий пiвострiв.
До жiнок у нього тяга невеличка,
Вiн всi вiршi позабув, окрiм Павличка,
Вiн сидить собi та й блима очима
Та й назавжди його стежка повз Крима,
I душа його назавжди повз моря,
Та й назавжди його доля повз лiта...
Час на цвинтарю лягати — та й горе,
Якщо Криму перед цим не вiдвiда...
Ой, Крим, Крим, Крим... Що це є такеє?
Це ж тобi пiвострiв такий — мальовнича блакить
Розгайдає тебе, що аж серце тремтить,
Мов та горлиця...
Покохає тебе
Тай погубить у мить... Чудово! I знову
Ти над дахом омрiяним шляхом
Пiрнеш до гори... Та й хмара — диви! —
Приголубить тебе — тримайся отож!